У цьому списку багато цікавого, і на початок травня 2023-го там стало вже 68 пунктів. Кулінарний складник налічує 18 назв:
- традиція приготування ет аяклак — караїмський пиріжок з м’ясом (досвід караїмів Мелітополя);
- культура приготування українського борщу;
- традиція приготування яворівського пирога (традиційна святкова, недільна та весільна страва на Яворівщині й загалом на Галичині);
- знання й практики приготування сахновщинського короваю (зокрема, у селі Огіївка Сахновщинського району Харківської області);
- знання, вміння та практики, що стосуються приготування й споживання біляївської рибної юшки (Одеська область);
- міліна — знання, навички та звичаї (Одещина);
- бузинник — десертна страва з бузини, традиції приготування та споживання (село Плешкані на Золотоніщині, Черкаська область);
- традиція приготування обрядової страви «Крупки» (село Мостове Андрушівської громади Житомирської області);
- звичай і технологія приготування святкової та поминальної каші в місті Авдіївка Донецької області;
- гуцульська бриндзя;
- культура приготування та споживання плацинди в селах долини річки Фрумушика (населені пункти Нові Каплани та Василівка Болградського району, Семисотка Білгород-Дністровського району);
- практика й культурний контекст приготування чіберека та янтика — традиційних страв кримських татар;
- сливовий леквар — традиція приготування й культура споживання на Закарпатті;
- традиційний обрядовий хліб Вінниччини;
- випікання весільних утят у селі Річки (Білопілля на Сумщині);
- обряд приготування страви «Зелеківська зливанка» (село Зелеківка, Луганська область);
- традиція приготування та споживання обрядових хлібів до дня Святого Георгія села Криничне;
- приготування української традиційної страви «Голубці» (уся Україна й, зокрема, села Голованівського району Кіровоградської області).
Для когось може видатися дивним, що їжа взагалі може бути культурою.
Для простого українця у вище наведеному списку не всі наїдки відомі й точно не всі є такими, що часто з’являються на столі.
Живопис, література, музика для нас є культурою, а їжа здебільшого ні, бо надто тривіальна й переважно втратила для українців якесь сакральне, тобто якраз непобутове значення. Дійсно, деякі страви досі прив’язані до церковних свят (наприклад, паска й крашанки), а от вбачати якийсь глибинний смисл у юшці чи каші — вже значно складніше.
Кожен пункт у зазначеному Національного переліку — це не просто «поєднання продуктів харчування», а багаторічний, а часом і кількасотрічний звичай, сконденсований у смачному наїдку, якому властивий багаторівневий символізм. Усі інгредієнти та їхня взаємодія — це елемент народної традиції, коли цінували кожну зернинку й коли кожному продукту була властива своя багатозначна образність. Крім того, певна страва має свої регіональні особливості, представляє конкретний народно-культурний коктейль і стає вершечком айсберга певних українських теренів зі своїм колоритом та смаком. Після приготування їжі вона часто брала участь у різноманітних ритуалах родючості чи, скажімо, поминання, стаючи визначним атрибутом українського життя. Обряди, пов’язані зі стравами, — вагома частка народного буття, яку ми суттєво втратили за попередні епохи уярмленого існування в складі чужих імперій. Тому треба не лише захищати напівзабуте, а й популяризувати його, зокрема, сприймати буденну їжу як частину української неймовірно захопливої національної культури.
