Саша народився у Старобільську у квітні 2000-го. До свого 23-ліття не дожив якихось 10 днів. Мріяв у день народження піти у відпустку і побачитися з рідними. Але не сталося.
Незважаючи на юний вік, до лав ЗСУ після повномасштабного вторгнення приєднався, вже маючи чималий досвід армійської школи. Бо з 18 років, як кажуть, пішов на контракт, служив у 53-й окремій механізованій бригаді імені князя Володимира Мономаха. Звільнився наприкінці 2021 року. Починав влаштовувати життя «на гражданці», знайшов роботу. Але 24 лютого 22-го знов вдягнуло хлопця у піксель. З першого дня разом з друзями пішов на захист Батьківщини, не чекаючи чиїхось наказів та запрошень.
Службу ніс у 28-ій окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Спочатку у розвідці, потім на посаді стрільця-снайпера. Воював на Херсонському напрямку в найзапекліші дні визволення Херсону від окупантів, згодом – на Донеччині.
Олександр Бриль у свої 22 добре вмів окопуватися, відстрілюватися, вести розвідку. Тому знав, що на першій лінії вогню буде корисним своїй країні, своїй родині.
Війна робить із звичайних хлопчиків Героїв.
Війна прийшла до них, не залишивши їм вибору, хоча вони не шукали і не кликали її.
Саша навчався у старобільській четвертій школі, потім опановував фах оператора-комп`ютерника у профліцеї №93. По закінченні, щоб не хвилювати маму, склав ЗНО, але вже через кілька тижнів після нього пішов на службу у військо. Бо ще раніше прийняв це рішення і ніякі відмовляння батьків не спрацювали.
Жив поряд з нами чуйний, спокійний, добрий та справедливий, товариський хлопець. Як говорить мама Олена Сергіївна, з дому міг винести останнє, якщо це потрібно було друзям, ставав на їх захист, не задумуючись. Звісно, така хлоп’яча поведінка іноді додавала батькам хвилювань. Однак у них було набагато більше приводів пишатися своїм сином.
Саша виріс справжнім помічником у родині. На його руках фактично виріс молодший брат, хлопець не цурався ніякої роботи, коли приїздив до бабусі з дідусем в село, де, як відомо, не можливо сидіти склавши руки.
Саша був небагатослівним. Мама і вся родина мало чули від нього розповідей про воєнні будні. Тільки завжди чекали звісток від воїна.
- Я жила від есемески до есемески, - говорить Олена Сергіївна. – І просила Сашу лише про одне: синок, пиши, будь ласка, хоча б, що ти живий…
Він виконував те прохання найріднішої людини. При першій же можливості попереджав, що, можливо, кілька днів не буде на зв’язку. Не хотів, щоб мама хвилювалася.
Шостого квітня вранці Саша подзвонив, щоб вкотре попередити:
- Збираюся на виїзд. Зв'язок, кажуть, буде, дадуть старлінк.
Але вже з обіду наступного дня у відповідь на свої дзвінки мама чула лише тишу.
Так пройшли ще три дні.
Десятого числа вранці Олена Сергіївна прокинулася рано-вранці, ледь дочекалася світанку, написала чергове повідомлення сину, на яке так і не отримала відповіді.
А ввечері того ж дня в їх тимчасовій оселі пролунав дзвінок. Бойовий товариш розповів, що Саша загинув.
Згодом вже зателефонували й інші хлопці, зізнаючись, що довго не могли вирішити, хто перший принесе мамі гірку звістку…
Ще місяць після цього тривала ДНК-експертиза.
- 10 квітня разом загинули п’ятеро хлопців, та на місці вибуху знайшли рештки чотирьох, - розповідає Олена Сергіївна. – І поки тривала експертиза, кожна з п’яти родин, кожна мама думала і молилася: нашого там немає, сталося диво, і наш живий. Десь. Якось. Але живий…
Але дива не сталося. Після місяця очікування результатів експерт повідомив, що, на жаль, ДНК співпадають.
Церемонія прощання з загиблими Героями відбулася в Одесі.
Урна з прахом Саші зараз зберігається в одному з колумбаріїв Литви, бо саме в цю країну з окупації виїхала родина, тут досі і залишається.
- Після деокупації Старобільська повернуся з сином додому, - говорить Олена Сергіївна.
Вона й досі не змирилася з тим, що її Саші немає. Майже рік кожна згадка про нього викликає невимовну тугу і сльози. Їй часто пишуть і телефонують бойові побратими сина. Такі ж молоді і рішучі, як і він. За цей час хтось отримав поранення, хтось після тривалого лікування навпаки повернувся на передову, хтось поїхав у відпустку… За будь-яких обставин вони намагаються тримати зв'язок з сім’єю загиблого товариша. Це – святе.
Після розставання 24 лютого 2022 року рідні бачилися з Сашей лише одного разу – в Естонії, куди молодого воїна направили на навчання, для набуття нових навичок, після чого він став до виконання обов’язків за новою посадою снайпера.
Так у січні 2023-го у родини Бриль видалися кілька довгоочікуваних і тепер вже ніколи незабутніх днів, щоб набутися всім разом.
…Кожен з нас, зустрічаючи новий день, повинен пам’ятати, завдяки кому цей день настав. Пам’ятати тих, хто став на захист Вітчизни в її найважчі часи та вже пішов у вічність.
Ми зобов’язані їх пам’ятати! Це наш обов'язок перед ними, перед їх батьками, їх рідними.
20 квітня 2024 року Олександру Брилю мало б виповнитися 24 роки.
Світла пам'ять тобі, хлопче, захиснику, воїне, Герою!
