Історія української конституції у часовому просторі охоплює декілька століть.
Першим історичним документом у цій сфері вважається Конституція Пилипа Орлика, прийнята 5 квітня 1710 року як договір гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом Війська, який визначав їхні права та обов’язки.
На думку багатьох істориків, унікальність цього документу полягає в тому, що в ньому вперше у світі встановлювався поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також запроваджувався принцип делегування прав.
Принципи, закладені в Конституції Пилипа Орлика, свідчили про зародження поглядів на демократичний устрій організації війська та про його національну ідентифікацію у межах суверенної держави вже на початку XVIII сторіччя.
Історичний документ мав чимало прогресивних ідей, що значно випередили свій час, ставши фактично однією з найдавніших конституцій Європи та світу. Проте написана в умовах вигнання, юридичної сили вона так і не набула.

Конституція України 1996 року є першою загальновизнаною у всьому світі Конституцією незалежної Української держави.

Чинна Конституція України складається з Преамбули та 15 розділів.
Преамбула — це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.
14 розділів Основного Закону держави налічують 161 статтю. Останній розділ містить 17 перехідних положень та з’явився в практиці українського законодавства вперше.
У нормах Конституції закріплені правові основи, суверенітет та територіальна цілісність держави, права та свободи громадян, гарантії життя та здоровʼя людини, її честь та гідність. Ключовим пунктом Конституції є 5 стаття, за якою «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
Надзвичайно важливим у Конституції є положення про те, що держава зобов’язується сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичній свідомості, традицій та культурі, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності усіх корінних народів України.