...На північно-східній околиці міста, у соснового бора, на високому постаменті фігура воїна із гвинтівкою в піднятій руці, ліворуч на постаменті танк Т-34. Це пам'ятний знак 195-й гвардійської стрілецької дивізії й 183-й танковій бригаді, які 23 січня 1943 року очистили Старобільськ від непроханих загарбників.
...18 грудня 1943 року було звільнене перше українське село Півнівка. Та фронт наткнувся на жорстоку оборону ворога. І тільки 16 січня, майже через місяць, були звільнені Мілове і Марківка, 19 січня - Білокуракине, 20 - Біловодськ, 22 - Караяшник, Шульгинка і Кам'янка, 23 - наш рідний Старобільськ. 24 січня Інформбюро серед важливих подій передало, що "...війська Південно-Західного фронту генерала армії М.Ф. Ватутіна звільнили перше українське місто і залізничний вузол Старобільськ"...
"У лютому 1942 року мене призвали в діючу армію, і я відразу був направлений у Челябінське танкове училище. По його закінченні з випускників училища під Челябінськом був сформований 16-й танковий батальйон. Через кілька днів ми одержали новенькі Т-34. Залізничники доставили нас у Богучар. І прямо із платформи - на фронт. Перші бої за Кантемирівку, Марковку. Коли батальйон рушив на Старобільськ, серце забилося частіше. У щілину я бачив рідні, з дитинства знайомі місця. 23 січня - короткий бій поблизу хутора Запорізький. У місті ще йшли вуличні бої. Старобільськ горів. Батальйон одержав наказ із боєм проскочити містом, вийти на трасу Старобільськ - Сватове і без зупинки рухатися в напрямку Мостків та взяти їх.
Коли виїхали за місто, я доповів командирові танка, що за сто метрів звідси мій рідний дім. Старший лейтенант дав команду мені, механику-водію: "Рухатися до свого двору!" Ніколи не забуду цю команду свого командира. Біля рідної хати зупиняю машину. Командир першим вистрибнув з башти, увійшов у двір, де стояли батько й мати.
- Здрастуйте! Де ваші сини, мамаша? - запитав командир, знімаючи шолом.
- Всі п'ятеро десь воюють, - відповіла мати.
- А Микола листи пише? - знову цікавиться старший лейтенант.
- Писав, поки німця тут не було, - сказала мати та заплакала.
У цей час у двір увійшов я. Сльози, обійми. У двір увійшли інші члени екіпажа. Вони так само, як і я, раділи зустрічі з моїми батьками. Всього 2-3 хвилини ми побули у дворі. Батальйон на повному ходу рухався на захід. Прощаючись, командир екіпажа наказав віддати моїм батькам буханець хліба і банку консервів - усе, що було у танку. Усього кілька хвилин перебування в рідному будинку, а заряд на всю війну, що залишилася, і для мене й для моїх бойових друзів, екіпажа бойової машини. Ми всі дякували фронтовій долі за це велике солдатське щастя - серед війни кілька хвилин постояти в рідному дворі, обійняти найрідніших людей.
І знову побігла під гусеницями засніжена фронтова дорога. Гусениці нашого Т-34 залишили свій слід через всю Україну, Молдавію, Румунію, Угорщину. Біля озера Балатон екіпаж закінчив війну"
Уривок з книги "Ветерани" Івана Мірошниченка,
спогади Миколи Шевчика з села Підгорівка про той січневий день 43-го
Мало не в усіх селах Старобільщини є братські могили, в яких покояться 670 героїв-визволителів, полеглих у боях 22-23 січня 1943 року. Серед них українці Василь Вишняк і Василь Найда, росіяни Володимир Бурляй і Олексій Зорін, білоруси Давид Єремєєв і Сергій Мешкарудний, грузини Шота Абсирідзе і Лесн Каскарідзе, азербайджанець Ганімет Алієв, кабардинець Гурсун Шурбаєв, татарин Тагір Шохієв, таджик Турсунбай Таліпов, вірменин Калістрат Мовсесян, абхазець Чава Аліпоша, сотні інших славних синів братніх народів, які віддали життя за звільнення невеличкого українського містечка - нашого рідного дому.
Після звільнення Старобільщина залишилась прифронтовою зоною, тому що фронт гримів на Дінці під Лисичанськом до середини листопада 1943 року. Жителі міста і району як могли допомагали армії. Вони збирали теплі речі для фронтовиків, продукти для численних шпиталів, що знаходились у місті, робили грошові пожертвування у фонд оборони, працювали на оборонних об’єктах, відбудовували місто, села, підприємства.
Сьогодні, у 78-му річницю визволення Старобільська і початку визволення України, ми знову звертаємося до тих днів, щоб у глибокій подяці схилити голову перед визволителями - за здобуті для нас тоді мир і спокій, свободу і радість життя на своїй, ніким не поневоленій землі.
В публікації використані матеріали книги "Ветерани" Івана Мірошниченка
