Субота, 27 February, 2021
Подати електронне звернення
15/02/2021 - 10:52

На чужій війні

20210204 1Саме цього дня, 15 лютого 1989 року, закінчилось виведення обмеженого контингенту радянських військ з території Афганістану, куди вони на прохання уряду цієї країни ввійшли з 25 грудня 1979 року для виконання інтернаціонального обов’язку. Нелегким він був, бо фактично являв собою участь у широкомасштабних і тривалих бойових діях, тобто в горезвісній афганській війні. Її ветеранами стали і 178 жителів Старобільщини. П’ятеро з них загинули. Чотирьом з них було від дев’ятнадцяти до двадцять одного року, одному – під сорок. Жити б та жити! Серед тих, хто не повернувся додому зі служби у далеких країнах, є й ім'я Федора Галича. Його "кубинську" історію ми також згадуємо сьогодні.

20210215 1Юрій Герчицький народився 3 червня 1965 року в селі Вишневому. Ріс, міцнів, мужнів. Мріяв про подорожі і неходжені дороги. Любив техніку. Перед призовом до армії встиг попрацювати в радгоспі слюсарем. 

Солдатська дорога привела його в Афганістан. Встиг прослужити всього чотири місяці – з травня по жовтень 1984 року. За цей час брав участь в семи бойових операціях по ліквідації банд контрреволюційних заколотників і чотири рази супроводжував автомобільні колони з вантажами і пальним для полку. В усіх цих діях показав себе сміливим, мужнім, відважним військовослужбовцем.

… 9 жовтня 1984 року у складі головного дозору супроводжував автоколону по маршруту Файзабад-Кишим. Неподалік від населеного пункту Дахані-Дара через завал на дорозі колона зупинилась. Механік – водій бойової машини БМП Юрій Герчицький разом з товаришами почав розчищати дорогу, і тут з однієї з висот по них ударив сильний автоматно-кулеметний вогонь.

Юрій швидко зайняв позицію і відкрив вогонь по противнику, при цьому влучним вогнем із автомата придушив ворожу вогневу точку, потім закінчив розчистку дороги і на своїй БМП намагався догнати втікаючих басмачів, але підірвався на фугасі і загинув. 9 жовтня 1984 року було останнім днем життя юного солдата, рядового мотострілецького полку, водія бойової машини піхоти Юрія Степановича Герчицького, посмертно нагородженого орденом Червоної Зірки.

* * *

20210215 1Старобільчанина Володимира Мерцалова, 1960 року народження, на службу в армію проводжали традиційно пишно й весело. Та служба виявилася не дуже веселою: Володя потрапив на війну з її суворим, безпощадним законом: «Вбий або вб’ють тебе!». Коли рядового Мерцалова перевели служити в Афганістан, в район безпосередніх бойових дій, у Москві на весь світ гриміла Олімпіада. Тоді ж ховали Володимира Висоцького, котрий, якби залишився живий, не побоявся б по-своєму сказати про ту «обмежену» війну. Вона ще тільки починалась. У радянських політиків і військових ще були ілюзії про її швидке закінчення. Та радянські війська все більше втягувались у бойові дії, загрузаючи в них, як у непрохідному болоті. І гинули, гинули наші хлопці.

Володимир Мерцалов служив водієм. Ця професія була однією з найнебезпечніших на війні в Афганістані з його всіяними мінами дорогами, глибокими вузькими ущелинами, постійними обстрілами. Душманська куля підстерегла Володимира серед афганських гір: 24 листопада 1980 року в бою з заколотниками хлопець одержав важке вогнепальне поранення лівої легені і спинного мозку. Піднятися для життя він уже не зміг: 31 липня 1981 року під час лікування у військовому госпіталі в Харкові Володимир Мерцалов помер. Нагороджений медаллю «За відвагу» і орденом Червоної Зірки.

* * *

20210215 1Юний старобільчанин Сергій Мисліченко любив техніку і з нею пов’язував своє професійне майбутнє. Закінчив Куп’янський автотранспортний технікум. Думав, одержує спеціальність для мирної праці, а виявилось – для ратної служби, для війни.

Афган наблизився до нього після того, як він уже рік прослужив в армії. Раптом його послали на військову підготовку в Ашхабад. До війни залишався один крок, і молодшому сержанту Мисліченку довелося його зробити. Сергія призначили командиром БМП. Служба випала щонайгарячіша – в десантно-штурмовому батальйоні. Пройшов через безліч бойових операцій. Минуло два роки служби. Час на дембель. Сергій уже мріяв про повернення додому, про те, як будуватиме своє мирне життя. Проте його чекала ще одна бойова операція. Рота, в якій він служив, переміщалась в район населеного пункту Махаджира. Спека, тиша, безлюдний ландшафт … Все це, здавалось, нічим не загрожувало.

Та то лише здавалось. Моджахеди на шляху колони влаштували і добре підготували засаду. З неї і вдарили. БМП Мисліченка був підбитий з гранатомета. Сергій добре розумів, чим це загрожує його бойовим друзям: по нерухомих величезних БМП легко вести прицільний вогонь. І Сергій, вискочивши з своєї палаючої машини, разом з іншими бійцями під шквальним вогнем противника зіпхнув її з дороги. Та моджахеди що б то не стало намагались знищити десантників. Зав’язався дуже важкий для наших хлопців бій. Противник займав вигідну позицію і був надійно прикритий. Сергія тяжко поранили в груди. Стікаючи кров’ю, він не припиняв відбиватися від насідаючих моджахедів. Але сил залишалося все менше, а потім їх і зовсім не стало. Це сталося 2 липня 1984 року, через три місяці після того, як Сергію виповнилося двадцять один рік. Боєць нагороджений орденом Червоної Зірки.

* * *

20210215 1У червні 1983 року став солдатом дев'ятнадцятирічній старобільчанин Андрій Прасолов. Його направили в сержантське училище в місті Ашхабаді, де готували десантників. А через кілька місяців Андрій уже був в Афганістані. Після спецпідготовки попросив командування перевести його у взвод розвідки, на саме вістря бойових дій.

20 січня 1985 року стало відомо, що в районі Чрикар зосереджена велика банда заколотників. Підрозділ десантників одержав наказ ліквідувати її. Андрія на завдання не брали, бо він готував прибулих у полк молодих солдатів. Та хлопець умовив командира не розлучати його з бойовими товаришами. Вранці полк виступив на виконання бойового завдання. Попереду йшов дозор, в якому був і Андрій. Невдовзі дозорні зайшли в кишлак, в дувалі якого «духи» підготували засаду. Підпустивши дозорних поближче, бандити відкрили вогонь. Впав важко поранений в голову Володя Шаповал. Андрій, що бачив, як його товариш гине під кулями, вискакує з укриття і випускає в наїжачений вогнем дувал довгу автоматну чергу, прикриває собою друга й намагається витягнути його з-під вогню. Все це було так близько від противника, що один з бандитів не промахнувся – куля пронизала серце Андрія …

Через декілька хвилин підійшли основні сили десантників, які в клоччя рознесли дувал і душманів. А на пильний задимленій вулиці афганського кишлаку нерухомо лежали радянські хлопці. Андрій Прасолов не дожив два тижні до свого двадцятиодноріччя, він посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора.

* * *

20210215 1Капітана В’ячеслава Миколайовича Стуканова терміново викликали в штаб, де він одержав завдання: взяти вантажі з Кушки. Йому не вперше було виконувати такі доручення.

Військові водії знали: В’ячеслав Стуканов обов’язково поїде в голові колони. Відважний? Так. Але й чесний перед людьми і перед своєю совістю: якщо буде удар, він прийме його на себе першим.

У рейс виїхали раннім грудневим ранком. В’ячеслав Миколайович розговорився з солдатиком-водієм.

- Звідкіля будеш? – спитав.

- Донбаський, з Донецька, - відповів хлопець. – А ви не з наших країв? – поцікавився в свою чергу.

- Сусід ваш, сім’я в Старобільську, - сказав капітан. – Ось в квітні візьму відпустку, то вже посиджу з вудкою на Айдарі.

Раптом на навколишніх пагорбах заворушилось каміння. Та ні, це було не каміння, а «духи». Капітан угледів спалахи і миттєво «уклав» свого водія на підлогу кабіни. Кулі тут же зрешетили вітрове скло машини. По колоні були з крупнокаліберних кулеметів. Розгорівся запеклий бій. Капітан, стріляючи в зеленуваті чалми, що копошились в ущелинах, встигав віддавати накази своїм бійцям. «Духи», мабуть, вирахували місцезнаходження начальника колони і зосередили по попередніх машинах найжорсткіший вогонь. Зрешечений кулями, стікаючий кров’ю капітан Стуканов стріляв і стріляв. Бій закінчився так само раптово, як і спалахнув. Капітана підняли з землі, він сумно й якось винувато посміхався крізь нестерпний біль. Його тут же повезли в найближчий медпункт, але В’ячеслав Стуканов уже помирав. Це було 20 грудня 1981 року, через чотири дні капітану мало б виповнитись тридцять дев’ять років. Він посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

* * *

20210215 1Рядовий Федір Федорович Галич з вересня 1963 по березень 1963 року проходив військову службу на території Куби.

З дитинства мріяв стати військовим. Але мав порок серця, а з таким діагнозом в армії не служать. Поступив на заочні підготовчі курси Московського університету, але не залишав думок про армію. Якимось чином зумів пройти медичну комісію і у 19 років потрапити до армійських лав. У листопаді 1961 року приступає до вивчення військової спеціальності радіотелеграфіста.

В один з серпневих днів того ж року Федір бере участь у завантаженні бойової техніки на вантажне торгове судно. Всіх ракетників тоді переодягли у "гражданку", оголосивши їх "спеціалістами сільського господарства", розмістили у трюми, де вже були підготовлені триярусні ліжка.

15 вересня радянське торгове судно прибуло до берегів Куби. Після розвантаження техніки воїни розбили наметове містечко під населеним пунктом з назвою Ольгин.

Найзапекліші, напружені дні на Кубі почалися з жовтня 1962-го. 15 грудня у своєму щоденнику Федір написав: "Загинуло наших хлопців на кубі 20 чоловік. З них троє - в результаті обстрілів суден американськими літаками". Пізніше наш земляк писав: "Один місяць 1963 року - вже історія, а життя йде...". Останній запис у його щоденнику датований 12 березня 1963 року: "До Батьківщини 18000 кілометрів. Чи повернуся? Знов подивився фільм "Роки молоді" і подумав, звісно, повернуся - ще не все зробив".

У березні 1963-го Федір загинув. Ми не знаємо обставин його загибелі. Можна лише здогадатися, що він загинув у бою, відбиваючи напад на приводну радіостанцію. Командир частини не повідомив рідним про останні хвилини рядового Галича. Дурна секретність чи бездушність військового чиновника лягли важким каменем на серця родини старобільчанина.

Лише через 9 місяців після смерті рідним прийшло офіційне повідомлення про загибель Федора. Вони намагалися щось дізнатися про його долю, але відповіді не було. Крім однієї, від командира частини, який вислав до Старобільська посилку з речами та щоденником Федора Галича.

Впродовж сорока років сім`я не знала про його службу. На початку 2000-х до Старобільська прийшов лист з Куби. В якому жителі цієї країни, колишні громадяни СРСР, які опікуються могилами 68 загиблих радянських солдат, що загинули у 60-ті роки ХХ століття на острові Свободи, розшукували рідних Федора Галича. Автор листа - Наталія Бєлашова, яка проживає на Кубі з 1969 року, зокрема, написала: "Роки летять. Уходить вже одне покоління і не можна допустити, щоб з ним пішла історія, частиною якої були хлопці, в числі яких був ваш Федя. Хочеться, щоб вони залишились у пам'яті назавжди"...

З книги Віктора Сергієнка "Старобільчани у локальних війнах"

 

Право інтелектуальної власності на веб-сайт належить Старобільській міській раді. Повне або часткове копіювання інформації та матеріалів з офіційного веб-сайту міської ради для подальшого розповсюдження будь-якими засобами дозволяється тільки з посиланням на адресу першоджерела інформації. Для інформаційних ресурсів глобальної мережі Інтернет обов’язковим є активне, пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання на адресу starobelsk.lg.ua не нижче другого абзацу тексту.

Адреса місцезнаходження/поштова:         92703, Луганська обл., м.Старобільськ, вул.Центральна, 36
Телефон приймальні:   +38(06461) 2-19-90, +38(095) 565-08-59
Електронна пошта:   misto.starobilsk@gmail.com
     
    facebook    youtube